Среда, 22 Июль 2015 00:00

Сергій Кобленко : Футбол - це праця і дуже складна.

У вінницькій команді май­стрів завжди, на жаль, грало замало місцевих футболістів. Були серед них і «зірки», яких пам’ятають болільники чимало років. Але більше було інших - тих, хто пішов, не встигнувшії нічим себе про­явити. У чому тут справа? Про це ми розмовляємо з Сергієм Кобленком - корінним вінничанином, який у 1977-78 роках грав (хоча й рідко) у складі «Локомотива», а по­тім...

-  Сергію, як Ви прийшли у футбол?

-  У футбол я потрапив або випадково, або за велінням долі. Річ у тому, що у дитинстві я був маленькій на зріст та й фізичними здібнос­тями не відрізнявся. Тому, мабуть, і пішов займатись бо­ротьбою до А.Бермана у спартаківський зал, що зна­ходився у ЦПК та В. На од­ному з тренувань хлопцю зла­мали руку. Я по дорозі додо­му плакав від цієї несправед­ливості, що сила перемогла розум. А тут (може це й була доля) до нашої 26-ої школи завітав Юрій Олексійович Шевченко, який почав свою тренерську діяльність. Серед інших вибрав він й мене. Мені сподобались цікаві тренуван­ня, які я й досі пам’ятаю, хоча після Шевченка (він поїхав з Вінниці у 1970 році) тренерів у мене було чимало.

-  А хто був після Ю.О. Шевченка?

-  Спочатку К.І.Нікітін, потім А.І.Воєводкін. Завдяки їмя і став футболістом та й до«Локомотиву» потрапив.

-  Отже, 20-річний гравець команди майстрів...

Так, у 1977 році я став гравцем «Локомотиву». Вихо­див, щоправда, на заміну, але все-таки був, якщо не зовсім «в основі», то біля неї. Сто­сунки між тією ж «основою» та «золотим запасом», а та­кож між місцевими гравцями та тими, кого запрошували тренери (самі також приїзджі) «з боку» не були простими, навіть на зборах або трену­ваннях «рубали» один одно­го, щоб конкурентів було менше. Як правило, приоритет від­давався запрошеним, а міські гравці (навіть якщо й грали в основі) на якісь «примхи долі» (квартири, гроші та ін.) розра­ховувати «поза черги» не могли. Тому, мабуть, я й до педінституту не потрапив, хоча мої колеги по професії туди поступили.

А взагалі у «Локомотиві» я вперше опинився у 17-річному віці. Та, гадаю, що це за початок вважати не слід, адже тоді на збори брали по кілька гравців юнацьких команд.

 

kobl

 

-  А чому Сергій Кобленко за­лишив «Локомотив»?

-  Я вже казав про інститут. Але це мабуть, була остання «крапля» у взаємовідносинах з В.С.Жиліним.

-  І що потім?

-  Був «Інтеграл», який щойно народжувався і у складі якого я став чемпіоном області і призе­ром першості України серед КФК. До речі, у складі заво­дчан було чимало гравців, здат­них грати на вищому рівні.

-  Чи можна порівнювати «Інтеграл» тих часів і нинішніх?

-  Ні в якому разі. Тоді заро­бляти на футболі не давали. Хоча я заробляв непогано, але не як футболіст, а як токар. До речі.

робітнича закала дуже допомагала та й допомагає мені житті.        

-  Була у Вас й російська сторінка у футбольній кар’єрі..

-  Так. У 1982 році я разом з Володею Фрунзе грав в Южно- Сахалинську, До речі, став чемпіоном цієї далекої області і фіналістом всесоюзного куб­ку товариства «Урожай». На жаль, закінчилася ця «мандрівка» для мене плачевне - важкою травмою. З футболом практично було закінчено. Я й сам дав собі слово: «Футболу - ні».

-  Ви - не єдиний, хто тоді їхав шукати футбольної долі в інші края. Чому?

-  То взагалі були роки фут­больної «міграції». Наші хлопці грали скрізь - на Сахалині, в Узбекистані, Казахстані і на «ближньому Заході», а точніше - в Угор­щині, Польщі, Німеччині - з якості військових футболістів, адже тут ані грати, ані заро­бляти не давали.

-  І все-таки у футбол Ви повернулись.

-  Так, 10 років я проробив у таксопарку і грав за «Таксист» безперечно, бігав мало (куди з моїми травмами) але заби­вав чимало (все-таки досвід та й користь, мабуть якась була, якщо навіть капітаном обрали.

-  А суддівство?

-  На суддівство мене «над­ихнув» М.Г.Грінберг - «хреще­ний батько» багатьох вінниць­ких арбітрів. Але суддівство - не самоціль. Це лише засіб за­лишатись з футболом

-  Що ж для Вас футбол?

-  Я якось випадково прочи­таву щоденнику моєї ко­лишньої дружини: «Сергій лю­бить футбол більше ніж мене». Ось, мабуть, частина відповіді. Хоча футбол не був для мене чимось корисним. Як в анек­доті. Зустрічає маленький го­робець велику ворону і питає: «Як Вамвдається такдовго жити?» А та відповідає: «Ая все життя біля «елеватору». Так ось я біля «елеватору» ніколи не був. Футбол для мене - лю­бов, а вона за гроші не КУПУЄТЬСЯ.

Надіслав Загоруйко Л

 

Поиск

Login Form